«До» і «Після»: історія нашого спільного болю та спільної сили
24 лютого, 2026 в 22:12,
Немає коментарів
24 лютого 2022 року.
Розум ще відмовлявся приймати реальність, але пронизливий свист ракет та потужні вибухи змушували отямитись і усвідомити – росія розпочала повномасштабне вторгнення.
Той ранок розділив життя українців на «до» і «після». Нам довелось прокинулись іншими людьми.
Тисячі військових залишались на позиціях. Зв’язок ще не було налагоджено, але незворотні рішення потрібно було приймати щосекунди. Незламні воїни тримали напрямки, міста, берег, небо, інколи буквально до останнього.
Поруч із ними стали добровольці, не чекали повісток і наказів. Ставали на захист своїх міст і сіл, де ще не було організованої оборони. Де не було достатньо ресурсів і вже точно не було впевненості, що чекає далі...
Саме ця розосереджена, але тверда рішучість і сміливість не дали нам зламатися в перші дні.
Світ оголився та стало зрозуміло, хто є хто.
Сьогодні війна триває вже четвертий рік.
Четвертий рік…
Четвертий рік болю, втрат, очікування, новин, після яких все важче підібрати слова та хочеться просто мовчати від прірви всередині кожного з нас.
Четвертий рік життя під сирени, відключення й одночасно життя всупереч їм.
Ми стали міцнішими. Навчилися тримати одне одного, навіть коли самі ледве стоїмо. Навчилися мовчки розуміти біль інших.
Сьогодні не хочеться чути гучних слів. Війна триває. І разом із нею тримається наша внутрішня впертість жити й будувати.
Ми пам’ятаємо кожного, хто віддав життя за Україну.
Ми вдячні кожному, хто сьогодні боронить її. Хто допомагає там, де може, тим, чим може. Тільки разом, спільними зусиллями та у спільній меті, ми вистоїмо.
Слава Україні!
Україна була, Україна є і все буде Україна!